Жінка, яка в одну мить втратила все, але згодом повстала з попелу, немов фенікс. Її приклад доводить: все в житті можливо, якщо цього сильно хочеш. Зараз Наталія почувається щасливою, адже поруч з нею коханий чоловік та син, який мріє стати лікарем. 
Історія про непростий шлях до щастя. 
– Одна людина перевищила швидкість – ти втратила чоловіка і здатність ходити… Що ти тоді почувала? Чи є ті відчуття зараз?
– Відчуття саме після травми? Повна депресія! Лікарі казали: ти полежиш трохи і потім будеш ходити. Але ж я полежала трохи, але ходити не почала. Зрозуміла, що я вже не та людина, яка була раніше. Мабуть, рік минув, а моя депресія не минала. Мені було дуже важко, але я вже почала сприймати себе такою. Я навчилася ставитися до себе як до людини, до нормальної людини. Тому вже сьогодні я почуваюся добре. Тому що поряд зі мною є ті, кого я дуже люблю, кохаю, а що ще треба? Ну то що, що чотири колеса під тобою, а не лише дві ноги. Зараз усе вже дуже добре.
– Як ти зважилася на вагітність і пологи, маючи інвалідність?
– Як я наважилася? Мабуть, як кожна жінка, я дуже хотіла мати нормальну родину. Що таке родина: це чоловік, ти і твоя дитина, так?! Тому я навіть не наважувалася – я дуже її хотіла. Я була найщасливішою жінкою, коли зрозуміла, що чекаю на дитину. І коли народився мій синочок, моєму щастю не було ніяких меж, і я була просто щаслива.
– Як поставилися до цього лікарі?
– Ну, як?.. Вони просто мене боялися, не знали, що зі мною робити. Бо то був, мабуть, перший раз, коли лікарі бачили людину у візку, яка має народити «ляльку». Але все було добре. На відміну від мене, їм було досить страшно. Я знала, що все має бути добре, а їхня справа була спостерігати і надавати мені все, що мені було потрібно.
– Чи легко було довіритися нашій медицині?
– Мабуть, я скоріше довірилася Богові.
– Мама і тато на візках… Ваш син чує на собі якесь особливе ставлення однолітків або їх батьків?
– Поки він ще був геть малесенький, він нічого не розумів. Мені здається, що йому було байдуже. Коли він пішов у дитячий садочок, мабуть, дітки почали питати: «А чому мама не така? А чому тато не такий?» Для нього ми нормальні: і мама, і тато. Дітки цікавилися, що сталося, а він казав: то мама і тато попали в аварію, але ж я підросту, стану лікарем і обов'язково вилікую. То ми чекаємо, коли він підросте!
– Наскільки ти щаслива людина?
– Мабуть у кожної жінки є своя міра щастя. Для мене у мої 40 років щастя – це поруч здорова, щаслива, успішна дитина, поруч моя любляча сім'я, мій чоловік, мої батьки, мої друзі. Мені здається, що на сьогодні я почуваюся повноцінно щасливою, і це так і є! Тому що я люблю, і мене люблять. А що ще треба?