Новини
Про Юрія Понькіна, героя проєкту «9 життів» у ТРК «Солнечная Галерея»
Останній дев’ятий учасник – ідейний натхненник проєкту Юрій. У свій час він створив громадську організацію «Рух без меж», аби привернути увагу суспільства до того, наскільки недоступним є Кривий Ріг для людей з інвалідністю та маломобільних мешканців: батьків з дитячими візками, людей з милицями тощо. Заповітна мрія Юрія – аби «Рух без меж» не існував довго та доступність міста стала нормою.
‒ Кожна людина може зробити щось корисне у своєму житті, але не кожна може взяти відповідальність і створити цілу громадську організацію. Звідки у тебе на це сили, і як виникло таке бажання?
‒ Так, кожна людина може зробити щось у цьому житті. Щось корисне, приємне, щось добре і для себе, і для суспільства. Кожна може, та не кожна хоче, не в кожної знаходиться час, не в кожної ‒ бажання. У мене це було питанням часу. Бо хтось мав це зробити, а я люблю приказку: «Хто, як не я!»
І таки створив. Звичайно, боявся, звичайно, було незрозуміло, що з цим робити, куди далі йти, як планувати діяльність організації, у якому руслі. У загальних рисах було зрозуміло. Усе, що стосується осіб із інвалідністю на візках, без візків, із порушенням зору, слуху. Різні в нас є люди, зі своїми різноманітностями, але організація спрямувала увагу саме на створення умов безбар'єрності, недискримінації, рівності і водночас різності. Маємо показати цю різність нашого суспільства. Хочеться донести до посадовців, до людей на вулицях, що є люди з інвалідністю, є проблеми, котрі нас оточують, є стереотипи, є просто неприємні речі, із котрими ми і боремось. А звідки сили в мене на все це? Не знаю, напевно, я сили економив, а можливо, просто доріс і з'явилися сили. Не так багато часу і сил забирає справа, коли вона є твоєю улюбленою.
‒ Чи суспільство готове до тих змін, які ініціює твоя діяльність? Стереотипи, дискримінація, бар'єри ‒ це виліковне?
‒ Суспільство в цілому готове, я би сказав, не готові люди, яким нецікаво. Але суспільство сприймає нашу ініціативу і реагує на неї, ми отримуємо не кешбек, а фідбек від суспільства. Ми отримуємо зворотну реакцію. Тобто люди зацікавилися питаннями, які ми піднімаємо. Питання доступності ‒ воно для всіх є важливим. Бо людям зручно переходити перехрестя, коли бордюр занижено. Це зручно і людям літнього віку, і людям із дитячими візочками. Людина ногу зламала, пересувається на милицях. Ми колись розгатили бордюр біля кінотеатру «Олімп», то тепер, коли я проїжджаю повз, спостерігаю, як люди користуються тим заниженням. Це неабияк гріє душу! Тому суспільство, можливо, щонайменше на підсвідомому рівні готове. У більшості цілком нормальна реакція. І я впевнений, що буквально ще трошки... Я не скажу, що все буде класно, круто, як у Європі. Ні, у жодному разі. Але люди розумітимуть, що так треба. Що нормально реагувати на людину з інвалідністю на вулиці. Що нормально запропонувати свою допомогу, не грошима, а фізично чи морально, чи просто побалакати. Це нормально!
‒ Ти не один на цьому шляху? Чи є люди, які готові допомагати тобі, навіть не отримуючи зворотного зв'язку?
‒ Я не один! Я ніколи не був один. Київ ‒ столиця, там впроваджується дуже багато, за ці роки було внесено багато законів, постанов, всього, що стосується безбар'єрності, транспорту, інформаційної доступності. Тобто законодавство є, лишилося впровадити це все на місцях. І отут уже моя задача. Чому моя? Я підняв перелік громадських організації міста Кривого Рогу, там їх близько тисячі. Я пройшовся тільки по назвах, передивився назви, що стосуються інвалідності: це чорнобильці та афганці, де слово «інвалід» фігурує, ще діти з інвалідністю. Я нарахував таких організацій близько 40. І в мене відразу постає питання: що ці всі організації робили 20 останніх років? Із 2000 по 2020 роки, бо ці всі закони, постанови були вже в 2000 році. Вони роздавали рибу ‒ не вудки, не вудилища, а вони роздавали рибу, вони роздавали гречку, вони влаштовували якісь благодійні концерти. Я не кажу, що це погано, це класно, це добре. Але це один раз на рік, на Новий рік люди отримали сухпайки, десь влітку діти на День захисту дітей отримали якийсь концерт гарний, і все.
‒ Як ти реагуєш, коли тебе вітають із днем інваліда?
‒ Я поправляю людей м'яко, я не гарячкую, ні. Не розуміють люди деяких речей, що то не є святом, щоб робити вихідний чи йти на шашлики. Ні, це не свято в жодному разі, це день, коли треба не вітати, а звітувати за зроблене за минулий рік, наприклад. Сказати, скільки вирішено питань, скільки побудовано пандусів, скільки ми людей звозили на екскурсії, підбити підсумки.
‒ Яким ти бачиш майбутнє громадської організації «Рух без меж», яку ти очолюєш?
‒ Я не хочу, щоб «Рух без меж» існував довго, чесно. Це така мрія, не знаю, наскільки вона здійсненна, але я буду до цього йти.Я не хочу, щоб «Рух без меж» постійно привертав увагу, як ми розбивали бордюр, чи як ми проводили семінари щодо доступності. Я хочу, щоб це було нормою. Можна через три роки сказати: «Все, «Рух без меж» припиняє свою діяльність!» Тому що в нас усе круто, класно, у нас дотримуються будівельних норм, у нас є шикарний транспорт, нам допомагають, на вулицях не дивляться косо, діти ходять до школи і отримують вищу освіту в наших місцевих вищих навчальних закладах, а не дистанційно, діти і старші люди займаються спортом. Оце все хочеться бачити і чути. Тому мрія ‒ припинити діяльність «Руху без меж» років через два-три, а далі буде видно. Він, звичайно, буде, цей «Рух без меж», будуть народжуватися нові ідеї, будемо стикатися з непорозуміннями, усе це переборемо. Так, усе це виліковно.
‒ І наостанок скажи: у чому мета проєкту «9 життів»?
‒ Показати гарних, освічених, активних, фізично розвинених, щасливих у шлюбі людей. Котрі серед нас постійно, щодня, але їх не видно, на жаль, через різні умови. Показати пересічним мешканцям Кривого Рогу через соцмережі, через виставки, через гарні фото. Через ці інтерв'ю люди розповідають про себе, хто вони, що роблять у цьому світі. Усі ми недарма тут знаходимось. Ну і мета ‒ привернути увагу! А почалося все з бажання зробити гарні світлини...